Битва під Крутами – один із важливих сюжетів сучасної української історичної пам’яті, який вже давно перестав сприйматись як рядова історична подія.
Тривалий час подробиці Крутянського бою залишалися невідомими і скоріше нагадували міф: проти багатотисячного більшовицького війська український уряд безжально кинув необстріляну молодь – студентів та гімназистів. Вони хоробро билися, але всі загинули у нерівному бою. І лише через багато десятиліть після виявлення окремих документів і публікацію численних спогадів з’явилася можливість відтворити обставини бою.
Пам'ять про Крути
29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, що між Бахмачем та Ніжином, зійшлися в бою загін революційних військ більшовицької Росії, який наступав на Київ й захисники УНР. З українського боку боєм керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Участь у ньому брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки.
Як відзначається у спогадах Аверкія Гончаренка, він мав наказ від командуючого українськими військами Юрія Капкана перешкодити наступові ворожих військ на Київ. У цей час велися переговори із союзними державами в Бресті, а відтак важливим було перебування уряду УНР у столиці України.
Формування Студентського куреня ім. Січових Стрільців відбувалося на початку січня 1918-го паралельно зі створенням Гайдамацького коша Слобідської України. До нього добровільно записувалися студенти Київського університету Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти старших класів 2-ї української гімназії Кирила і Мефодія. Військовий вишкіл вони проходили у Костянтинівському військовому училищі, що на Печерську.
Більшовицьким наступом на Київ командував головком радянських військ, підполковник Міхаїл Муравйов. Його промови й виступи перед червоноармійцями розкривають ставлення більшовиків до українського населення. Так, на ст. Бахмач, якраз напередодні взяття Києва, Муравйов, за свідченнями очевидців, звернувся до своїх військ із такими словами: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте не багато вам працювати. Наше завдання – взяти Київ і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені…».
Безпосередньо загін російських більшовиків під Крутами (вояки 1-ї революційної армії Єгорова та 2-ї армії Берзіна) нараховував 4-6 тисяч вояків. Це були червоногвардійці, солдати-росіяни і балтійські матроси. Їх наступ підтримувався артилерією та бронепоїздом. Однак, незважаючи на десятикратну перевагу більшовицьких військ, бій під Крутами тривав понад 5 годин й обидві сторони зазнали значних втрат.
Надвечір оборонці почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону, який чекав за кілька кілометрів від Крут. Під час самого бою там розміщувався військовий штаб і лазарет. Через суттєві втрати і розібрану залізницю росіяни цього дня не змогли продовжити наступу на Київ.
Українці втратили вбитими, пораненими, полоненими 250-300 вояків і 10 старшин. При відступі одна чота (взвод) Студентської сотні потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх повбивали. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Цікаво, що серед тих, хто поклав голову в бою під Крутами, був також 23-річний студент фізико-математичного факультету Київського університету Володимир Шульгин – брат Олександра Шульгина, генерального секретаря закордонних справ в уряді Володимира Винниченка.
Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки громадянської війни. Він показав, що ця війна ведеться за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової війни воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.
Події під Крутами вперше привернули увагу громадськості після повернення Центральної Ради в Київ у березні 1918 року.
5 березня 1918 року Військовим міністерством УНР було утворено комісію для з’ясування обставин бою під Крутами. До її складу увійшов член Центральної Ради Олександр Шульгин, який втратив у бою під Крутами брата – Володимира Шульгина.
Окрім того, на початку березня до Центральної Ради надійшли численні листи від батьків із проханням розшуку їх дітей, які брали участь у битві.
Під час першого засідання Малої Ради після повернення до Києва 9 березня 1918 року особисто Михайлом Грушевським була висловлена ідея вшанування пам’яті "забитих стрільців" і урочистого перепоховання їх у Києві на Аскольдовій могилі. Ця пропозиція була прийнята одностайно усіма членами Малої Ради. Також Рада вшанувала пам’ять загиблих вставанням.
Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. У своїх виступах вони возвеличували дії загиблих українських бійців, ідеалізували їх, натоміть російських більшовиків зображали у найтемніших тонах.
Під час похоронів чи не вперше правда про бій змішалася з домислом. Один із виступаючих, викладач гімназії, порівняв подвиг студентів під Крутами із легендарними 300-ма спартанцями під Фермопілами. Відтак народився крутянський міф. Його суть: 300 майже беззбройних юнаків кинули проти кровожерних більшовицьких орд, і вони, зраджені командуванням, прийняли нерівний бій і саможертовно загинули. Ті, хто потрапив у полон, були піддані тортурам і розстріляні, співаючи гімн під дулами кулеметів. Насправді, такий опис подій був досить далеким від реальності, але виявився значно живучішим за правдиві факти.
Як стверджував Євген Маланюк в
історичному есе «Крути. Народини нового українця», опублікованому 26 січня 1941-го: «…Крутянський епізод зразу ж, можна сказати, ще над непохованими трупами його ж героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості країни, ба, й поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Причім не діяла тут жодна пропаганда (якої, зрештою, не було), жодні літературні твори («Скорбна мати» молодого Тичини з’явилася вже тоді, коли легенда цілком розпростерла свої крила), жодне, т. зв. усвідомлення мас за допомогою просвітянських метеликів чи вічевих промов». Євген Маланюк був переконаний, що під Крутами зародився новий тип українця – активного борця за незалежність України.
"В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї. Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна.
Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді" - йдеться в статті "Трагедія на Крутах" під авторством С.Ш.
Після встановлення в Україні радянської влади про цю подію було забуто більш ніж на 70 років. Лише окремі згадки про затятий опір «контрреволюційних військ Ради»під Крутами містилися у спогадах більшовицьких воєначальників – Міхаїла Муравйова, Володимира Антонова-Овсієнка, а також радянських працях, що відображали «героїчне» становлення влади Рад в Україні.
Українська діаспора завжди пам’ятала про подвиг молоді під Крутами.
Натомість про подвиг молоді під Крутами завжди пам’ятали українці, що жили у вільному світі. Відзначаючи дату проголошення незалежності України, вони згадували й про крутян. Один із
яскравих представників української діаспори – Євген Маланюк, наголошував: «…народ, творячи з якоїсь події легенду – а Крути без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, – знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній – це найвища земна справедливість – творячи свої легенди і міти, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісториччя, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут».
У діаспорі з’являлись історичні праці, присвячені бою під Крутами, спогади очевидців і сучасників, його звеличували у своїх творах письменники, поети, митці. Однак через відсутність політичних і військових документів, достовірних даних, основою для висвітлення бою під Крутами ставали перекази і спогади, які далеко не завжди були правдивими, містили велику кількість помилок.
У Галичині культ героїв Крут поширився серед пластової молоді, яка у 1926-му створила «Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами». Згодом, ініціативу вшанування Героїв Крут перейняло львівське студентство. ІІ Студентська конференція, що відбувалася 1931 року ухвалила «вважати роковини бою під Крутами українським всестудентським святом».
Вже наступного року заходи на вшанування крутянців були проведені у Празі та інших містах Європи. Надалі вони стали невід’ємним атрибутом громадського життя українців, особливо молоді. Львівський журнал «Студентський шлях» виступив ініціатором збору матеріалів про вшанування геройського чину. Подвиг був увічнений у художніх творах, перш за все літературі. З’явилися також картини і гравюри українських митців.
П’ятнадцята річниця Крутів (1933) у Західній Україні та діаспорі відзначалася масово. Поминальні та урочисті заходи відбулися в усіх західноукраїнських містах і багатьох селах, а також центрах української еміграції: панахиди, урочисті академії, концерти, зібрання, у пресі було опубліковано низку статей, нотаток, дописів, хронік, поетичних творів про Крути.
Після завершення Другої світової війни традиція вшанування річниць бою під Крутами поширилася у всіх містах Європи й Америки, де компактно проживали українці. Однак у масовій свідомості зарубіжних українців, особливо молоді, історія збройної боротьби часів Української революції 1917-1918 років набувала все більш далекого від реалій вигляду.
|